Цього літа я працювала з ABWE Storytellers Abroad як документальний фотограф місій разом із командою з семи людей. Місцем служіння був Гданськ, Польща — місто, багате на історію та культуру, на березі Балтійського моря. Ось так мене познайомили з Пашею, молодим українцем, який відбудовує своє життя в Польщі через воєнний конфлікт, що триває зараз у його рідній країні.
У свою першу неділю в Гданську я відвідала українську церкву, де познайомилася з Пашею. Можливо, через мовний бар'єр, а можливо, просто через те, що ми зустрілися вперше, Паша привітав мене нервовою усмішкою та обережним рукостисканням. За допомогою Google Translate я сказала йому, що з нетерпінням чекаю почути більше про його шлях з України до Польщі, адже я була призначена його фотографом-оповідачем на цю подорож.
Ділячись Євангелієм із ворогом: історія Паші
Серпень 2026 року
У певний момент богослужіння Паша вийшов наперед церкви, щоб провести біблійний урок для українських дітей у першому ряду. Цей скромний молодий чоловік, який спочатку ледве наважувався подивитися мені в очі, перетворився на пристрасного й енергійного проповідника.
Наступного дня в нас була домовлена зустріч, щоб я сфотографувала Пашу, а також взяла в нього інтерв'ю, щоб задокументувати його історію. За допомогою перекладача він відверто розповів про те, як Бог покликав його від злочинного життя, а згодом він ризикував власним життям, щоб поділитися Євангелієм зі своїми російськими ворогами. Далі йде історія Паші, обрамлена віршами з його улюбленого уривка, Псалма 23, вплетеними в його свідчення. Кожен розділ супроводжується світлинами з нашої фотозйомки в районі, де він зустрічався з місіонерами ABWE Ніком і Джилл для вивчення Біблії та учнівства.
«Я виріс у дуже бідній родині. Мій тато був залежний від алкоголю, а в родині було багато дітей. Моя мама працювала на трьох роботах, щоб прогодувати сім'ю. Дуже рано в житті я почав допомагати їй із роботою.
Потім, коли мені було вісім років, мої християнські сусіди запросили мене відвідувати молодіжну групу в церкві. Мені подобалась недільна школа, бо там я не почувався тією бідною дитиною. Було приємно бути серед інших дітей.
Незважаючи на те, що в церкві мене приймали тепло, у підлітковому віці я продовжував жити подвійним життям – одне з церковною молоддю, а інше з друзями на вулиці. Друге життя мені все ж подобалось більше, бо алкоголь просто допомагав мені справлятися з негативними сторонами мого життя».
Господь – Пастир мій, тому в недостатку не буду.
Він на пасовиська зелені кладе мене, водить мене до тихих вод, він підкріплює душу мою.
«Все почало змінюватися, коли мені було 18. Мені дали книгу – Євангеліє від Івана з коментарями. Я не любив читати, але чомусь ця книга мене зацікавила, і я прочитав її тричі. Нарешті я зрозумів, що Ісус – це не персонаж, який прийшов, щоб зробити життя легшим. Я усвідомив суть того, що Він зробив, – головне, що Він спас нас від наших гріхів».
Уперше зрозумівши прощення, Паша захотів покаятися у своєму колишньому житті та прийняти хрещення. Наступного дня після цього одкровення він прийшов на зібрання в церкві та молився, щоб Бог простив йому його колишнє життя.
«Я більше переймався тим, чи справді Бог мене простить. Це була дуже коротка молитва, бо я намагався стримати сльози. Але коли я сказав "амінь", це було так, ніби з моїх плечей зняли не просто камінь, а цілу гору».
Паша почав відвідувати заняття, які пропонувала його церква для підготовки до хрещення. До завершення курсу залишався тиждень, коли сталася трагедія.
«Диявол найнебезпечніший саме для тих людей, які готуються прийняти хрещення, бо він активно намагається забрати людей від Бога. У мене з'явилася трохи гордість, і я почав думати: "Диявол не може мені нічого зробити"».
За тиждень до того, як Паша мав прийняти хрещення, раптово померла його бабуся. Вона наклала на себе руки. Він був спустошений.
«Під час її похорону я почав лаятися на Бога та кричати на Нього. «Насправді Ти не любиш. Я не вірю в Твою жертву. Я не вірю в Бога, який забирає в мене найдорожче». Я повністю відрікся від Нього».
Він веде мене стежками правди заради Свого Ймення.
Паша повернувся до свого попереднього способу життя – пиятики, бійок і крадіжок. Він разом із друзями грабував будинки багатіїв і знущався над ними. Але він чув внутрішній голос, який говорив: «Тобі це не потрібно. Ти не такий». Щоб заглушити цей голос, Паша просто робив ще небезпечніші речі. Йому було 23.
Потім, на початку 2022 року, Росія вторглася в Україну, і солдати почали окуповувати його регіон.
«Раптом не стало вистачати їжі та роботи. Мені довелося просити їжу, щоб допомогти своїй родині, бо уряд не міг допомогти всім. Родина з церкви побачила мене на вулиці й запросила повернутися. Мені було дуже соромно за всі слова, які я сказав Богу, і я знав, чий це був голос, що промовляв до мене. Я знову захотів покаятися».
Коли Паша повернувся до церкви, реакція на нього була неоднозначною.
«Я чув, як хтось казав: "О, щойно з'явилася проблема, ти одразу біжиш до Бога? Почалася війна, і раптом ти біжиш назад до віруючих?"
Мене це не зачепило, але пастор виступив із цього приводу й звернувся до церкви. Він поставив мене поруч із собою попереду і закликав громаду замислитися над своєю реакцією на моє повернення. Було приємно вперше відчути підтримку».
Поступово недосконала церква почала любити Пашу, а він відповів їй тим самим. Так почалася його дорога назад до церкви.
Знаходячись під окупацією Паша певний час жив у пастора. Той навчав Пашу, як працювати з людьми – як розрізняти їхні різні потреби, їхній біль, почуття, радість, молитви та прохання. Потім він запропонував Паші спробувати проповідувати.
«Мені було дуже страшно й дуже тривожно, бо я вважав себе дуже поганою людиною. Я все ще вважав себе невірним. Я думав, що я найгірший можливий приклад для цих людей, особливо як проповідник. На мій подив, церква прийняла мене дуже добре».
«У своїх проповідях я іноді запинаюся і хвилююся. Часто можу переплутати свої нотатки, але люди кажуть: "Насправді дуже добре, що ти проповідуєш від серця". Іншими словами, мої проповіді живі, тому що я не проповідник дешевої благодаті. Я не проповідник, який просто каже: "Бог настільки добрий, що не дозволить нічому завдати тобі шкоди"».
Хоча б я йшов долиною смертної темряви, не буду боятися лиха, бо Ти зі мною; Твоє жезло й Твій посох – вони мене втішать.
Паша й пастор почали їздити по різних церквах регіону. Вони хотіли повернути церкви до життя, бо багато з них закрилися через страх перед військовою присутністю. Бог почав відкривати Паші двері навіть для того, щоб ділитися Євангелієм із російськими солдатами на блокпостах.
«Ми зупинялися на блокпостах, роздавали їм невеличкі буклети та Новий Заповіт. Я ніколи не думав, що Бог використає нас навіть у роботі з солдатами. З часом Бог так нас благословив, що солдати навіть перестали нас перевіряти. Вони пропускали нас, бо вже знали, хто ми такі. Вони знали, що ми проповідники і що ми їздимо по церквах».
«За тиждень ми могли відвідати шість-сім церков. Я міг проповідувати до десяти проповідей на тиждень. Звісно, вони були короткі, бо не було багато часу на підготовку. Я бачив багато дуже щасливих людей, які повернулися до церкви. Я також бачив багато дуже наляканих людей, але було так підбадьорливо, коли ми могли говорити з ними про Христа. Отак ми працювали десь рік. Час пролетів дуже швидко».
Ти готуєш передо мною стіл на очах у ворогів моїх. Ти намащуєш оливою мою голову, моя чаша переливається
З приходом окупації в регіоні запровадили комендантську годину. Незважаючи на те, що в Паші був дозвіл перебувати на вулиці після комендантської години, одного вечора його зупинив російський патруль, коли він повертався додому, допомігши друзям доглянути за пасікою.
«Я був буквально за 3–4 будинки від дому, коли під'їхала машина. З неї вийшли солдати. Вони почали перевіряти мої документи і питати, чому я на вулиці. Їх не попередили, що я маю проходити тут саме в цей час. Спочатку я не боявся. Перевіривши документи, вони почали переглядати мій телефон. Він не був заблокований, і мені не було чого приховувати».
«Вони знайшли на моєму телефоні відео з церкви й фотографії – місця, де були хрести й християнські написи. Вони подумали, що я Свідок Єгови, а це заборонено в Росії. Вони одразу почали мене підозрювати й кричати на мене. Вони кинули мене на землю й почали бити. Вони викликали другий патруль, який зробив зі мною те саме. Вони зв'язали мені руки й ноги, накинули мішок на голову і посадили в машину. "Ти не підеш додому. Ти вже майже мертвий", – сказали вони. Якщо молодий чоловік потрапляв до рук військових, було два варіанти: або ти працюєш на них, або помираєш. Я не хотів на них працювати. Тож я розумів, що, найімовірніше, помру».
Солдати відвезли Пашу до якоїсь будівлі й посадили в підвал. Вони били його й знову питали, чому він був на вулиці після комендантської години. Він відповідав так само, як і раніше. Їм не подобалися його відповіді, тож вони продовжували його бити. Вони ставили одні й ті самі запитання знову і знову. Щоразу він давав однакові відповіді, але вони все одно продовжували його бити. Це тривало певний час.
«Зрештою солдати зупинилися. У мене все ще був мішок на голові. Сил не залишилося зовсім. Я просто сидів і молився: "Боже, Ти знаєш, що я опинився в такій ситуації. Шанси на те, що я повернуся додому, дуже малі. Прийми мене таким, яким я є. Нехай моє повернення до Тебе буде гідним. Прийми мене, справді, як слугу, що повернувся"».
Зрештою до підвалу спустився командир. Він поставив звичні запитання, але розмова якимось чином перейшла на Христа. Він зняв мішок із голови Паші.
«Ми почали розмовляти про те, хто такий Христос. Я сказав йому, що Христос – це Син Божий, який помер за нас. Окрім розп'ятого Христа, я більше нічого не проповідую і ні в що інше не вірю. Через певний досвід у своєму житті я зрозумів, що моє життя без Бога просто безглузде. Я не хотів, щоб моє життя закінчилося від передозування алкоголем або в черговій бійці, де хтось розбив би мені голову. Командир почав ставити хороші запитання – чому прийшов Христос, чому все це сталося, чому Бог захищає одних людей, а інших ні. У нас вийшла дуже хороша розмова. Мені не було страшно. Я не думав про становище, в якому опинився. Я забув, що мої руки й ноги зв'язані. Я просто розповідав йому про Христа. Мені було так спокійно й комфортно, що я повністю забув, де я і що сталося. Не знаю, скільки часу ми розмовляли, але розмова була дуже довгою».
«Потім раптом повернувся один із солдатів, які мене били, і сказав: "Ми нічого не маємо проти тебе. За кілька хвилин ми відвеземо тебе додому"».
Рано вранці наступного дня Пашу привезли додому.
«Коли я оглянув своє тіло в душі, у мене були лише синці і, що дивно, жодних переламаних кісток. Я відчув потребу написати проповідь на Псалом 23, бо щойно пережив те, про що співає псалмоспівець. Бог приготував мені стіл на очах у моїх ворогів. Я робив те, що любив найбільше. Я розповідав про Христа солдату – людині, яка, по суті, була моїм ворогом. Пізніше, розмірковуючи над тим, що сталося, я зрозумів, що Бог спеціально дозволив забрати мене до того підвалу, щоб я міг поговорити з тією людиною. Так, я заплатив за це свою ціну. Але суть була в тому, що найважливішим було те, що я поговорив із тим командиром. Я поділився з ним Євангелієм. Я розповів йому, хто такий Христос і що Христос зробив для нього. Бог справді показав мені, наскільки Він могутній у моєму житті – що Він готовий вести мене крізь небезпечні для життя обставини лише для того, щоб я міг ділитися Євангелієм».
Так, добро й милість будуть супроводжувати мене всі дні мого життя, і я житиму в домі Господньому вічно.
У червні 2023 року була зруйнована Каховська гребля. Численні будинки в цьому районі затопило, зокрема й дім Паші. Невдовзі після цього Паша отримав можливість виїхати до Польщі.
«З усіх моїх речей мені вдалося врятувати тільки Біблію. З усього, що я мав, це було єдине, що я зміг привезти сюди, до Польщі».
Паша прибув до Гданська, Польща, у 2023 році. Після переїзду він долучився до української церкви, засновану українцями, які втекли до Польщі роками раніше. Саме через цю церкву Паша познайомився з місіонерами організації ABWE: Роном Девісом, Ніком і Джилл Тутман та Майком і Емілі Гріффіт.
«Нік навчив мене, як бути лідером домашньої групи. У мене тепер є своя домашня група! Я також проповідую дітям і церкві. Цьому мене навчив Рон. Майк особливо допоміг мені повірити в себе, бо я постійно принижував і ображав самого себе. Джилл навчила мене, як спілкуватися з дівчатами, бо я був доволі грубою людиною. Я не був дуже уважним до дівчат. Але, слава Богу, кожен зробив свій внесок у мій розвиток».
Наприкінці нашого інтерв'ю Паша залишив таке останнє послання. «Не страшно втратити роботу, кар'єру, свою справу, свій дім чи навіть країну, в якій ти живеш. Страшно – не відгукнутися на заклик Христа, коли Він кличе тебе служити Йому. Відмовитися через те, що в тебе є робота, кар'єра чи репутація, – ось що страшно. Бо Христос сказав нам: "Ідіть і зробіть учнями всі народи". Буде важко. Христос дуже чітко нам про це каже. Але саме через ці труднощі та випробування ти так ясно бачиш Божу руку. Бачиш, як Він тебе веде. Ти віддаєш Йому все, і виявляється, що Він забезпечує тебе всім, що тобі потрібно: одягом, їжєю, навіть домом і часом. Навіть якщо ти починав з нуля. Тому я хотів би підбадьорити вас: не бійтеся. Зробіть цей сміливий крок і тримайтеся. Служіть Христу, поки маєте час. Поки ви молоді й енергійні. Служіть Богові».
follow me on Social
@ChristineTanPhotography